Він немов великий факел з українського воску,
що світиться найяснішим і найчистішим вогнем
європейського поступу, факел, що освітлює цілий
новітній розвиток української літератури.І. Франко
У кожної нації є свої провідники, духовні лідери і натхненники. Для нас, українців, – це Тарас Григорович Шевченко. Саме постать Великого Кобзаря, його ідеї та прагнення бачити Україну вільною й самостійною є тим потужним об’єднуючим чинником, який в усі віки нашої непростої історії надихав і спрямовував будівників та захисників української державності на довгому тернистому шляху до Незалежності.
В історії України ще не було людини, що зробила б такий велетенський вплив на уми і серця своїх співвітчизників. Тарас Шевченко не був політиком, та на його ідеях сформувались і зросли чимало громадських організацій і партій. Він не був полководцем, але його слово змобілізовувало й піднімало до боротьби мільйони українців. Він не був дипломатом, проте широта його поглядів, вклад у світову літературу та мистецтво, а головне світоглядні ідеї загальнолюдських братерства та любові, що базувались на християнських цінностях, здобули для України та українців належне визнання та пошану серед світової спільноти. Він не народився пророком і зовсім не прагнув ним бути, але за Божим провидінням ним став.
Титанічний образ, надзвичайна доля цієї людини приваблювала до себе багатьох відомих письменників, скульпторів, поетів, кінорежисерів… Серед акторів, яким випало втілювати образ Тараса Григоровича на екрані такі імена як Амвросій Бучма, Сергій Бондарчук, Іван Миколайчук…
Тарас Шевченко – А. Бучма, М. Щепкін – І. Замичковський.
фрагмент з кінофільму "Тарас Шевченко" 1926 року дивіться тут
Мабуть, найскладніше втілювати образ Кобзаря на екрані було славетному акторові Амвросію Бучмі, адже стрічка «Тарас Шевченко» режисера Петра Чардиніна і художника Василя Кричевського, що вийшла на екрани в 1926 році, була німою! Як передати геній поета, силу його слова без слів?
Цей фільм охоплював усе життя Шевченка - їздили фільмувати до Петербурга, до Кирилівки та Моренець. Художнім принципом була автентичність, бо, на думку визначного архітектора і знавця української культури Василя Кричевського, це те, що ніколи не втратить у ціні. Цей фільм був успішним: журнал «Кіно» повідомляв, що «Тарас Шевченко» став найбільш касовим в Україні, більше того, його подивилися українці за кордоном, а таких тоді нараховували 8 мільйонів. Ще тривало українське відродження, і фільм вносив відчутний струмінь в процес національного самоусвідомлення українців, особливо якщо взяти до уваги масовість кіно. Мине якихось три-чотири роки - і всі теми та імена, які стосуватимуться України, будуть викреслені з планів кіностудій.
До постаті Шевченка українське кіно повернеться тільки через 25 років, коли один з найавторитетніших кінематографістів того часу Ігор Савченко поставить фільм під такою ж назвою «Тарас Шевченко». Той час не можна назвати піднесенням української культури і кіно зокрема. Навпаки, це були часи задушливої регламентації та догматизму. Але поява цього фільму пояснюється тим, що тоді випускали так звані біографічні фільми. Сталін, який контролював кіно, особисто затверджував списки тих, про кого мали знімати.
Савченку поталанило. Він самостійно працював над сценарієм, шукав маловідомі матеріали, інтерпретуючи Шевченка, як сильну і незламну особистість. Режисер прагнув показати Шевченка борцем, який хоч і мав вразливу душу, але зумів вижити в жорстоких умовах війська, його не зламала нестерпна муштра. Бути Шевченком на екрані він довірив молодому актору Сергієві Бондарчуку.
Сергій Бондарчук у ролі Кобзаря у фільмі "Тарас Шевченко", 1951 р.
кінофільм дивіться тут
На VІІ Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах (Чехія) Сергій Бондарчук отримав премію за кращу акторську роботу, а Йосип Сталін, побачивши його на екрані, задоволено промовив: «Ось істинно народний артист!». Завдяки ролі українського генія маловідомий актор став зіркою світового масштабу і наймолодшим народним артистом СРСР.
Великим досягненням кінематографа було сміливе і сучасне трактування образу Тараса Шевченка у виконанні Івана Миколайчука. Кобзар у його виконанні – людина з живими почуттями, духовно зв’язана зі своїм народом. На зустрічі з глядачами фільму «Сон» у столичному кінотеатрі «Жовтень» 4 березня 1965 р. актор сказав: «Для мене грати роль Шевченка, яким захоплювався я ще в школі, була і честь велика, і відповідальність. Це я добре розумів від самого початку. Коли під час зйомок входив в його образ, мене ні на секунду не полишала думка, що я гратиму раба, який мріє про жадану, вистраждану волю. І не лише для себе, а для всього нашого знедоленого й уярмленого народу».
І. Миколайчук в ролі Т. Г. Шевченка, фільм "Сон", 1965р.
У фільмі «Сон» показано першу половину життя Шевченка – кріпацтво, викуп з неволі, навчання в Академії мистецтв у Петербурзі, поїздка в Україну і арешт. Автори фільму передавали і внутрішнє життя свого героя – його думки, картини поетичної уяви, снів, змішавши реальні події з подіями внутрішнього стану. Щоправда, не завжди це вдавалося, тому що, як зауважив Іван Дзюба, при величезній кількості фактів «малою була місткість зображальних засобів», внаслідок чого сни, мрії, фантазії героя видаються прозаїчними. І в той же час фільм мав велике значення як факт національного самоусвідомлення українського кіно.
Автори ставили перед собою кілька завдань: насамперед – олюднити Шевченка, зняти з нього бронзовий глянець, показати його як людину з живими почуттями, виявити джерела його таланту, виразити сучасне бачення і розуміння його. Точно викладаючи факти біографії, вони групували їх довкола проблем «поет і народ», «поет і влада». Шевченко, яким він показаний у фільмі «Сон», вписується в проблематику, що її прагнула розв’язати тогочасна інтелігенція, зрештою, він виражає суспільний настрій, який панував на початку 60-х, коли інтелігенція переживала період очищення від скверни сталінізму й усвідомлення власної національної ідентичності. Тому так важливо було показати любов Шевченка до України, зневагу до покручів, які свою батьківщину зрадили, - таких йому доводилось бачити в Петербурзі. Це було силою Шевченка і сенсом його життя, як і його жертовність, отой невидимий, але суттєвий духовний зв’язок зі своїм народом. В уявній розмові з царем на запитання самодержця, чи задоволений він довгоочікуваною волею, Тарас відповідає: «Я не можу бути вільним, коли в неволі весь мій народ».
Сміливе і сучасне трактування образу Тараса Шевченка робило фільм досягненням. Молодий Тарас, зіграний молодим Миколайчуком, став уособленням непокори, бунту проти державної системи, яка пригнічувала особистість, позбавляла права на самовираження і особливо крамольною вважала оту поетову свідомість, яка говорила від імені свого мовчазного і, здавалося, назавжди упокореного народу.
1990 року виник задум створити багатосерійний фільм для школярів, в якому б поєднавши ігрове і просвітницьке кіно, показати весь життєвий шлях Шевченка. Сценарій написали група провідних письменників – Іван Дзюба, Іван Драч, Павло Мовчан, Борис Олійник. За втілення взявся режисер Станіслав Клименко. Але, нажаль, фільм „Тарас Шевченко. Заповіт” мистецькою подією не став – все у ньому правильно, але це та правильність, яка навіває нудьгу. Не рятує навіть Богдан Ступка, який читає текст від автора.
Тож, можна сказати, що українське кіно ще не прочитало повністю Шевченка – ні як особистості, ні його творчості. Шевченко ще чекає свого екранного інтерпретатора. До 200-річчя Кобзаря в Україні було заплановано зняти кілька художніх стрічок, присвяченим різним етапам життя поета, однак схоже на те, що жоден з проектів не буде закінчено до березня 2014 року.
Кіно українське ще не прочитало повністю Шевченка — ані як особистості, ані його творчості. Але таке прочитання на часі — будемо сподіватися на талановитого екранного інтерпретатора.
Коментарi